Украина- родина мамонтов.

Светлана Демидова
Фрилансер

Прошедшие выходные прожиты под знаком Украины.С полгода тема незалежной меня затрагивала в виде доносящихся отголосков в новостной ленте и телефонных разговоров с киевскими и львовскими друзьями. Но предстоящий отпуск на украинских просторах сподвиг на изыскания в интернет-пространстве разных-разностей и... Есть хоть кто-нибудь, кто может мне объяснить насколько можно не уважать себя и свой народ что-бы публично заявить:“Украинцы много странствовали, а потому оплодотворили весь мир. Более всего “посчастливилось” России: самые умные ее граждане - ректоры Московского университета, Художественной академии и Академии наук - все с Украины. Такой эмиссии не сделала ни одна нация; я не принимаю никаких отрицаний, потому что, если греки или иудеи по-другому видят - пусть создают галерею”./ Петр Ющенко.
А это http://www.golos.com.ua/rus/article/1215086607.html
оразец твочества/бреда ВАЛЕРИЯ БЕБИКА. Что это- безграмотный пиар или полное неуважение к собственному народу и собственной истории? Живущие в Украине, может Вы мне хоть что-то объясните? Мои друзья от пиара далеки и их комментарии сводятся только к свежим анекдотам.

Николай Никитин

Светлана, здравствуйте.
Можете успокоиться и более не терзать своих друзей и врагов...
"Нужны факты? Посетите краеведческие музеи в Донецке, Луганске или Виннице, где те мамонты стоят в полный рост. Точно такой украинский мамонт, найденный в начале прошлого столетия на Сумщине, стоит и в зоологическом музее Санкт-Петербурга..."
Действительно, где найдено там и родилось, что-ли?
А далее в том же духе:
"Как доказал шумеролог А. Кифишин" - чем и как доказал?
"Московский востоковед Л. Васильев отметил"... даже, если написать, что "это говорил сам Сократ" ведь ничего не изменится. Потому что я не слышал Сократа. А о Сократе написал автор моего школьного учебника, а он списал у кого-то, может быть у "Ключевского-Подберёзкина графа Подсосенского"...

И никто не говорит - в "ленинке" на 24 полке слева в зале №7 можно найти фотокопию текстов, которые ...
Некоторые Петру-I продали какие-то голландцы книго-печатники, умело обжигавшие края своих книг для правдоподобности их принадлежности к пожару в городе Александрия. Ха-ха...

История - наука, а не писательский труд. Исследование достоверности и технические усовершенствования для сохранения немногих раритетов.
Остальное лишь "логика повествования автора" - "Я мудрость пью из черепа эпохи, и у напитка украинский вкус..." Автор - палач?

Или поиск доказательств на слух, типа "хатка-птаха".

А бумага, как и "экран" терпит. За "знаки с пробелами" даже иногда деньги платят.


Валерий Бебик (автор)

"Ругательские" комментарии - не аргумент в споре, разве нет? :) Моя концепция зиждется на фактах. А умозрительные глубокомысленности типа "сам дурак" - свидетельство слабости и незнания. Учите украинский, на нем говорила Троя!:)
С наилучшими пожеланиями,
Валерий БЕБИК


Светлана Демидова

Уважаемый Валерий! Украинский, худо-бедно, но знаю.А вот ни одного чем-то и кем-то подтверждённого факта в Вашей статье ,перечитав ее еще раз,не нашла- именно научно подтверждённого...с ссылками на серьезные работы серьезных и авторитетных ученых-исследователей ."Моя концепция зиждется на фактах." Докажите! Или "не аргумент в споре", разве нет? Авторский комментарий я хотела бы увидеть с наличием ссылок на труды и исследования, иначе обвинение в "слабости и незнании" можно проигнорировать, как голословное и недоказанное!


Валерій БЕБИК

Шановна пані Світлано!
Надсилаю Вам одну з моїх журнальних статей. Якщо надрукуєте і буде бажання прочитати інші, я - до Ваших послуг.
З найкращими побажаннями,
ВАЛЕРІЙ БЕБИК

ВАЛЕРІЙ БЕБИК,
доктор політичних,
кандидат психологічних наук,
проректор з інформаційно-аналітичної
роботи Університету «Україна»,
голова Всеукраїнської асоціації
політичних наук

ТЕУКРИ В ЄГИПТІ ТА МАЛІЙ АЗІЇ

Я мудрість п’ю із черепа епохи,
і напій має український смак...
(автор)

Системний аналіз досліджень істориків, археологів, релігієзнавців, мовознавців і культурологів свідчить, що українська цивілізація зробила чи не найбільший з усіх давніх народів внесок до всесвітньої історії. Розглянемо лише деякі факти з нашої прадавньої історії. Спочатку – трохи „передісторії”...

• Мезин (ХХ-ХІІ тис. до н.е.) та його діаспори

Першою вийшла на світову арену Мезинська архаїчна (мисливсько-збиральницька) цивілізація, яка була локалізована в районі населених пунктів: с.Мезин (Чернігівщина), с.Гінці (Полтавщина), с.Добраничівка (Київщина), с.Кирилівка (м.Київ), с.Межирічі (Черкащина). Тут, за свідченням археологів С.Бібікова, І.Шовкопляса та ін., наші предки вперше в історії людства поклали до світової скарбнички зразки знаменитого мезинського орнаменту (мотиви меандру), унікальні статуетки „жінок-птахів”, перший в світі музичний ансамбль [3; 4; 36].
Геологи та археологи (С.Неручев, В.Даниленко) підтвердять, що аж до Х тис. до н.е. на території Північної Європи та Росії були льодовики товщиною у 2-3 кілометри. В Єгипті, Малій Азії та Середземномор’ї перші аналогічні стоянки мисливців і збирачів з’являються лише у VIII-VII до н.е. [30; 12].
А по Україні вже ХХ-ХІІ тис. до н.е. ходили мамонти, на яких полювали мисливці, що після вдалого полювання насолоджувалися торохтінням на мамонтових кістках перших музик планети.
Потрібні факти? – Завітайте до краєзнавчих музеїв у Донецьку, Луганську чи Вінниці, де ті мамонти стоять у повний зріст. Такий точно український мамонт, знайдений на початку минулого століття на Сумщині, стоїть і в зоологічному музеї Санкт-Петербургу...
Отже, Україна – батьківщина мамонтів, а не слонів, як кепкують наші „друзі”, мало обізнані із світовою історією...
Згодом „якось випадково” в Шумері (Сумері/Самарі?) з’являється цивілізація Мес(з)опотамія, у Малій Азії - країна Мізія , а на Балканах - Верхня і Нижня Мезія (відповідно – території Іраку, Туреччини, Угорщини, Румунії, Молдови, Сербії). А в Росії (як зійде льодовик) з’являється річка із знову-таки „випадковою” назвою Мезень (впадає в Біле море), а на ній – і місто Мезень...

• Запорізька Шу-Нун (ХІІ-ІІІ тис. до н.е.) і Трипільська Енеїда (VI-ІІІ тис. до н.е.)

Цивілізація Шу-Нун (Кам’яної Могили, ХІІ тис. до н.е.), яка отримала свою назву від найдавнішого храму планети, розташованого в Україні, випереджає хрестоматійний за західними підручниками анатолійський Чатал-Гююк (VII тис. до н.е.) щонайменше на 5 тис.років!
Як довів шумеролог А.Кифішин: „... приазовські тексти не тільки більш архаїчні за знаковою суттю, але і значно змістовніші. Те, що в них викладено сюжетно, з рядом специфічних деталей, в Чатал-Гююку зведено до коротких формул.” Отже, за свідченням вченого, Кам’яна Могила „...була „метрополією” і Шумера, і багатьох інших центрів „писемних культур”[16, с.524].
Московський сходознавець Л.Васильєв зазначив, що шумери з’являються у Месопотамії на рубежі V-IV тис. до н.е. і говорять мовою, яка „...значно відрізняється від групи семітських мов, поширених серед більшості древніх мешканців близькосхідної зони” [5].
А його колега Е.Церен додав, що корінні шумери були негроїдного типу, а в царських могильниках були поховані особи „нордичного” типу, яких в останню путь „чомусь” проводжали на санях (як, до речі, і перших єгипетських фараонів). – Така ось національна шумерська традиція, згідно з якою в середні віки ховали й князів Київської держави [35].
Археологи (В.Клочко та ін.) довели, що Трипільська цивілізація є материнською по відношенню до археологічних культур Анатолії (Троя), Сирії, Кипру, Сардинії, Греції та Єгипту [18].
Це й не дивно. Аналіз доісторичних еллінських та римських карт показав, що після українського Трипілля (VI-ІІІ тис. до н.е.) в Азії, Африці і Європі з часом з’явилося кілька міст з аналогічною назвою - Триполіс: Каппадокія (І ст.), Фінікія (І-ІІ ст.), Лівія (ХІІ ст.), Мальта (ХІІІ ст.).
Цікаво, що на місці сучасної столиці Лівії міста Триполі у І ст. знаходилось місто Ея. До речі, на території нинішньої Росії і досі протікає річка Ея і стоїть місто Єйськ, які в ці ж самі часи належали скіфсько-еллінському Боспорському царству.
Українці можуть цим пишатися, оскільки столиця цієї потужної держави була в українському Криму (Керч).
Тут, очевидно, варто нагадати, що:
1. середньовічний ісландський історик С.Стурлусон „чомусь” називав Європу Енеєю (від Шу-Нунського Бога-творця Енліля? – В.Б.) [32],
2. мідно-кам’яний вік (що співпадає з розквітом Трипільської цивілізації) називається енеолітом [13].
3. цар українського племені троянців (теукрів), що заснували Рим і розвинули римську державність, мав ім’я - Еней (перекладається з латини як – мідний, бронзовий) [26].
Якщо зауважити, що назви річок (гідроніми) зазвичай є старшими за назви міст, співпадіння виглядають, на перший погляд, „дивними”: де Азовське море, і де – Північна Африка чи Мала Азія!..
Але коли таких випадковостей багато, це вже – закономірності:
1. римляни називали своїх предків-троянців – Теукрами (Те – з грецької означає Бог, а укр – країна) [26];
2. історик Геродот в своїй „Іліаді” згадує воїна Теукра (котрий називає Гектора, сина царя Пріама, „скаженим собакою”) [7; 8];
3. археологи (В.Клочко) довели, що Троя є спадкоємицею матеріальної культури Трипільської Енеїди [18];
4. філологи (А.Кифішин) засвідчили, що Троя „запозичила” елементи своєї релігійно-філософської культури Стародавньому Єгиптові та Античній Греції [16].
Отже, ми маємо всі підстави для висновків, що найдавніші українські цивілізації були метрополіями провідних цивілізацій планети, які стартували, починаючи лише з ІІІ тис. до н.е. (Шумерська/Самарська, Єгипетська, Перська, Індська, Еллінська, Римська і т. ін.).

• Єгипетські володіння українських скіфів

Римський історик Помпей Трог (І ст. до н.е.) „чомусь” писав: „Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...” [27, с.91].
Вельми показово й те, що римські історики (Помпей Трог, Юліан Юстин, Квінт Курцій Руф) були переконані, що скіфи були родоначальниками парф’ян та бактрійців, і з ними погоджувалися їхні єврейські (Йосиф Флавій) та християнські (Тертулліан) колеги [там само, с.27]
Спробуємо розібратися, чому це римський історик Помпей Трог віддавав перевагу саме жителям стародавньої України, а не північної Африки.
За свідченням істориків, перші ранньоземлеробські поселення в найдавнішому Єгипті з’явилися у VII тис. до н.е. в долині Нілу. На межі V-IV тис. до н.е. жителі цієї країни (археологи назвали їх бадарійцями) вступили в мідно-кам’яний вік, а з IV тис. до н.е. (їх умовно назвали амратійцями) - навчилися іригаційному землеробству і ткацтву.
В цей же час - у другій половині IV тис. до н.е. виникає й державність в цій яскравій і неповторній країні Близького Сходу. А на рубежі IV-III тис. (приблизно 3100 р). до н.е. виникає й загальноєгипетська держава, яка об’єднала номи (протодержавні регіональні утворення) Верхнього і Нижнього Єгипту. Між іншим, власне єгиптяни називали свою країну „Кемет” – „Чорна”, очевидно, протиставляючи чорну землю Нільської долини - червоній пустелі [24].
Показово, що самоназва стародавніх єгиптян „кемі”, співзвучна, і, безумовно, має зв’язок з іншими культурами. Зокрема, в угро-фінських мовах „кемі” – означає „річка”, у російських тувінців і хакасів слово „кемь” – теж „річка”. Англійський Кембрідж – „місто на річці”, французьке місто Кемпер – старобретонською мовою означає „злиття рік”, древнє латвійське (нині - курортне) поселення Кемері – теж побудоване біля води (мінерального джерела) [14].
Все це дуже цікаво, але ми, насамперед, повинні звернути увагу на те, що ці назви співзвучні (а, може, і походять?) з назвою кемі-обинської культури Трипільської Аратти, котра була локалізована в Криму і пониззі Дніпра та Південного Бугу ще в ІІІ тис. до н.е. [3]!
У ІІ тис. до н.е. з цих місць о(а)рійці вирушать в похід на Грецію та Малу Азію (Доріда), Єгипет, Сирію і Палестину, потрапивши в історичні хроніки (у тому числі і Біблію) під назвою „морських народів”.
Згодом цю територію до І ст. н.е. обійматиме потужна еллінсько-скіфська держава Ольвія [31], а нині це, як відомо, територія сучасної Миколаївської та Херсонської областей України.
Повертаючись до сучасної назви Єгипту, слід зазначити, що це - заслуга тогочасних греків, які на свій манер називали збудовану Менесом (одним з перших загальноєгипетських царів) фортецю Біла стіна (згодом тут з’явиться м. Мемфіс – сучасний Каїр) з храмом Хет-ка-Пта - „Палац Духа Птаха”. По грецькі ця назва звучала „Ейгюптус” – Єгипет. Згодом назва храму (в подальшому столичного) була розповсюджена греками і на назву країни загалом [24, с.37-39].
Відзначивши, що саме за правління царя Менеса (чи не від пеласгійсько-шумерського слова міна/мена- тобто купець, міняла?) в Єгипті почалося літописання, зауважимо собі, що назва головного єгипетського храму Хет-ка-Пта звучить дуже вже по-українські (точніше – по пеласгійсько-лелегські): „Хата-Птаха”, чи не так?..
Візьмемо до уваги, що у вихідців з Аратти - пелазгів тотемом був білий птах – лелека, врахуємо, що на Чернігівщині і досі є місто Мена і замислимось, чи не забагато „випадковостей” і „дивних збігів обставин”?..
Власне кажучи, нема тут чому і дивуватися, оскільки за свідченням відомого французького єгиптолога - дешифратора єгипетських папірусів Жана-Франсуа Шампольона (1820 р.), мова єгипетських коптів (цей корінний єгипетський етнос утворився шляхом змішування африканських племен і кушанів, шумерів на інших праукраїнських племен у VІ-ІІІ тис. до н.е.) дуже споріднена із староскіфською-сколотською мовою!
Окрім того, є свідчення, що стародавні єгиптяни у VI-III тис. до н.е. мали активні контакти з материковою Україною, „чомусь” широко використовували праукраїнську символіку – вже згадуваного лелеку (білого птаха) та всім відомий тризуб, що зустрічається у єгипетських храмах [див.: 10, с.220-223].
Тому і думка Івана Кузич-Березовського, котрий вважає, що єгипетська державність і колонізація Палестини була здійснена під впливом цивілізацій кушанів і шумерів (що разом „ходили на Єгипет” у IV тис. до н.е.), виглядає доволі обґрунтованою.
За свідченням цього дослідника, кушани були вихідцями з Праукраїни – трипільцями [25, Т.1, с.168]. Судячи з їхнього фенотипу (високі, світлоокі, русяві), одягу (ходили у вишиванках та „гуцульських” шапках), мови, церковної архітектури (церкви звалися ступи - бо будувалися ступенями?), це схоже на істину.
Показово, що саме в ці часи, як свідчить Е.Церен, в Єгипті виникає архітектурний стиль, який не міг народитися на берегах Ніла [35]. Цей архітектурний стиль, що використовувався у відомих усьому світові пірамідах, імітує в камені дерев’яні стовпові і шатрові конструкції, характерні для ямної археологічної культури – саків (відгалуження скіфів)!
В Єгипті просто не ростуть такі великі дерева, з яких можна було б будувати храми та палаци, а шатровий варіант житла був розповсюджений ще в мисливських поселеннях українського Мезина!
І ще кілька „випадковостей” для роздумів: на Чернігівщині (що була одним з центрів Мезинської архаїчної цивілізації) і досі є м.Мена і с.Копти, стародавні єгиптяни у VI-III тис. до н.е. широко використовували у єгипетських храмах праукраїнську символіку – лелеку (білого птаха), а сучасні єгипетські копти і донині готують своїх священників в українських семінаріях в Канаді...
І ще одне. Судячи із зображень на єгипетських пірамідах (поховання дружини фараона Хеопса та його матері Хетепхерес, поховання Тутанхамона і т.ін.), єгипетські цариці того часу явно були білявками з голубими очима [35]!
Паралельно змінюється й архітектурний стиль гробниць (храмів) фараонів, в яких зникають мотиви імітації дерев’яного домобудування. Зникають з храмових малюнків і фараонки-білявки...
Оцінюючи потужність кушанської цивілізації творець сучасної індійської державності Джавахарлал Неру писав: „Імперія кушанів нагадувала велетня, що осідлав Азію: вона була розташована між греко-римським світом на Заході, китайським світом – на Сході та індійським світом – на Півдні” [29, т.1, с.131]. Така ось, глобальна за масштабами і цивілізаційної суті, праукраїнська імперія, що проіснувала з VI ст. до н.е. до 375 р. н.е.
Може тому і не випадково, що в Єгипті за часів царя Менеса (близько 3100 р. до н.е.) в столичному Мемфісі будується „Храм-духа-птаха” (на честь тотема-лелеки?). А правління самого Менеса (уродженця міста Мена з Чернігівщини?) розпочинає цивілізований (династичний) період цієї країни. Не даремно ж Геродот називає цього царя об’єднувачем Єгипту, з чого і почалося в Єгипті літописання. Бо було кому і якою (пеласгійською) мовою писати?
Наступники Менеса, за свідченням українського історика-сходознавця Олега Крижанівського, теж мали „чомусь” не єгипетські прізвища [24, с.39]. Вони не утримали ситуацію під контролем (що є окремою темою) і були змушені відступити.
Як розповідає про Стародавній Єгипет візантійський хроніст Малали (V-VI ст. н.е.), на якого посилається „Літопис руський”: „Гефест... встановив одному мужеві одну жону мати, а жінці за одного чоловіка виходити заміж... Через це прозвали його Сварогом і восхваляли його єгиптяни. А після цього царствував син його на ймення Сонце, що його звуть Дажбогом” [9, с.183]...
Цікаво, і чому це єгиптяни мали царів, імена яких співпадали з іменами праукраїнських богів?..
І ще про єгипетських богів. В Стародавньому Єгипті домінували два потужних жрецькі клани, котрі „працювали” на храм Бога Сонця Ра (чи Ора?) і храм „Хет-ка-Пта” („Хат-ка Птаха”).
Фараони, ясна річ, всіляко підтримували релігійність пересічних єгиптян і використовували її для зміцнення своєї влади. Починаючи з фараонів так званої V - „сонячної” династії (середина ІІІ тис. до н.е.), вони включили до своєї титулатури частку „син Ра” [24, с.45]. - А, може, „син (О)Ра”, котрий водночас вважається Прабатьком українців?..
Проте, як би там не було, загально доведено, що бог Сонця Коло – найстаріше доіндоєвропейське божество [14, с.86], а індоєвропейська спільнота, як ми вже згадували, сформувалася у Х-VII тис. до н.е.
З єгипетським богом Сонця, начебто, розібралися. Швидше за все, він був запозичений з території України ще в додержавні єгипетські часи (раніше IV тис. до н.е.).
Нагадаємо також, що солярний культ простежується в міфології Кам’яної Могили VIII-VIІ тис. до н.е., котра суттєво вплинула, як писав А.Кифішин, на релігійно-міфологічну систему і Стародавнього Єгипту [16]. Переконатися в цьому можна також, якщо познайомитися з працями англійця Х. Розе [40] та шотландця Дж. Мак Коулоча [41].
Можливо і це „випадковість”, але Голубий Ніл починає свій шлях в горах Ефіопії з озера Тана. Нагадаємо, що Тана (Тана-їс) – стародавня назва Сіверського Донця і Дону. Та й в назвах Дніпра (Дана-пріс), Дністра (Дана-стер) звучить той самий зміст.
В стародавньому епосі „Рігведа” (який повернувся до нас з індійської діаспори трипільців-аріїв), так само як і в давньоукраїнській міфології, Дана – ім’я жіночого водяного божества.
До речі, річки з назвою Дон (Тана) протікають у Франції (Дон, Улдон, Родан), Англії (два Дона і Уїмблдон) та в Індії (Дон - приток річки Крішна), але це – окрема тема для подальшої розмови...
Про впливовий у Древньому Єгипті культ Духа Птаха ми вже писали. Він, дійсно, цілком може пов’язуватися з тотемом лелегів/пеласгів, котрі на рубежі IV-III тис. до н.е. дали потужну міграційну хвилю, зафіксовану, зокрема, і в Середземномор’ї.
Але у близькосхідній міфології згадується і птах на ім’я „Рух”, котрий перевозив тамтешнє божество [39, с.45]. – Знову звучить щось таке „ну дуже українське”, чи не так? – Не виключено, що й на цього дивовижного „українського птаха” могли молитися стародавні єгиптяни...
Як би там не було, навіть поверховий історико-лінгвістичний аналіз дає підґрунтя для висновків щодо (а)орійсько-пеласгійського, а точніше - праукраїнського коріння провідних релігій тогочасного Єгипту, хіба ні?..
Для нас же тут важливо звести всі ці факти докупи і ,певною мірою, перейнятися думкою, що, вірогідно, єгипетська державність формувалася під впливом праукраїнського (оріянського/арійського) культурно-політичного досвіду.
Друга праукраїнська (арійська – В.Б.) хвиля, як вважає І.Кузич-Березовський, проявилася в Єгипті у ІІ тис. до н.е. у вигляді двох правлячих династій: XV (“Великі гіксоси”) та XVI („Малі гіксоси”) [25].
Етнонім гіксоси сучасні єгиптологи перекладають як „володарі чужоземних країн”. Подібне найменування єгиптянами цього елітного етносу свідчить про психологічне підкорення тубільного населення тогочасного Єгипту гіксосам. А, судячи із викарбуваних на пірамідах зображень (гробниця фараона Херемхеба, ІІ тис. до н.е.), можна зробити висновки, що вони дуже схожі своїми „оселедцями” та рисами обличчя на трипільців-аріїв (ІІІ тис. до н.е.), київських дружинників князя Святослава (переможця Хозарії, ІХ ст.) та козаків (ХІV ст.).
Проте етногенез гіксосів і досі залишається загадкою, оскільки різні автори у різні часи ототожнювали їх то з індоєвропейцями, то з семіто-хамітами, то з монголами. Найімовірніше, на думку О.Крижанівського, гіксоси були етнічно неоднорідними [24, с.51-52].
Але, судячи із викарбуваних на пірамідах зображень, вони дуже схожі своїми „оселедцями” та рисами обличчя на праукраїнців-аріїв/оріян. Про це, зокрема, свідчать зображення на стіні гробниці фараона Херемхеба (середина ІІ тис. до н.е.), на якій праукраїнський воїн (з українським „оселедцем”) супроводжує зв’язаних мотузкою полонених [10, мал.4].
Нині вже важко сказати, як насправді співвідносились гіксоси (ІІ тис. до н.е.) з семітами чи монголами. Хоча, з монголами, напевно, ніякого зв’язку точно не було, оскільки до Чингізхана (ХІІІ ст. н.е.) цієї „єдиної історичної спільноти – „радянський народ” не було взагалі [34; 38].
Як стверджував колишній посол Російської імперії в Монголії Іван Коростовець, „справжня історія монголів починається з піднесення юного Чингізхана”, оскільки „до цього не було племені, яке б носило таку назву, і воно вперше було використано Чингізханом для визначення цілої нації” [22, с.5-6].
Що ж стосується семітів, то тут варто ознайомитися з іменами киянської династії фараонів-гіксосів (ІІ тис. до н.е.): Киян (з м.Київ?), Шишак (м. Шишаки Полтавської області?), Любарн, Гузій, Мина (м. Мена Чернігівської області?), Вусирод, Гор (м. Городище Черкаської області чи м. Городок Хмельницької області?), Пітана, Телепін, Тудалій, Укрмир [10, с.184]. Як можна побачити, єгипетські вожді мали, безумовно, праукраїнські імена.
Нагадаємо, що за півтори тисячі років до того (ІІІ тис. до н.е.), фараони-наступники фундатора єдиної єгипетської державності Менеса (який, схоже, був пеласгом) теж мали зовсім не єгипетські імена [63, с.39].
На думку В.Яновича [39], гіксоси були саками (гіг саки – великі саками). Зокрема, він стверджує, що саки, які проживали на території України з другої половини ІІІ тис. до н.е. до початку ІІ тис. до н.е (так звана ямна археологічна культура), на останніх стадіях свого розвитку розшарувалися в соціальному плані.
Зокрема, він виокремлює наступні соціальні групи: правителів (прообраз царських скіфів) і тих, хто годувався власною працею (пастухів-скотарів). І додає, що у зв’язку із зростанням чисельності саків, данини на всіх вже не вистачало, і це стало причиною експансії саків в Малу Азію під керівництвом царів-пастухів (ще один переклад з давньоєгипетської слова гіксоси).
Згодом вони підкорили близькосхідні народи, що платили данину єгиптянам, а на рубежі 18 і 17 ст. до н.е. захопили Нижній Єгипет, де створили потужну племінну державу і збудували свою столицю фортецю Аваріс.
Судячи з того, що їм довелося з часом збудувати 625-кілометровий захисний мур, який поєднав міста-фортеці Аваріс і Геліополь [24, с.52], перебування гіксосів на єгипетщині не було таким вже й безхмарним.
Гіксоси (кшатрії) в Єгипті (як і арії-брахмани в Індії) не родичалися з місцевими тубільцями, але потрапили під сильний вплив єгипетської культури, а потім і взагалі були змушені поступитися владою.
Таким чином, судячи з наведених вище фактів, велична Єгипетська цивілізація протягом своєї історії формувалася під впливом кількох етнокультурних хвиль, генетично пов’язаних з різними гілками праукраїнської цивілізації:
• пелазгійсько-лелегської (ІV-ІІІ тис. до н.е.) – заснування єгипетської державності;
• арійсько-перської (ІІ тис. до н.е.) – династії Киянідів і, с особливо, Ахеменідів, імперія яких контролювала протягом чималого часу Єгипет;
• гіксоської (18-17 ст.ст. до н.е.) – ХV-ХVІ династії „Великих” і „Малих гіксосів”;
• лелегсько-дорійської (12 ст. до н.е.), яка була епізодичною і не справила особливого впливу (єгиптяни зуміли відбити напад конфедерації еллінських - „морських народів”, серед яких були нащадки а(о)рійців: лелеги (їх ще називали карійцями) і дорійці);
• елліністична (4-1 ст.ст. до н.е.) – імперія Олександра Македонського, Єгипет Птоломеїв;
• римсько-еллінська (1–7 ст.ст. н.е.) – Римська імперія, Візантійська імперія.
Але для нас принциповим є не цей факт. Головне інше: якщо сучасні єгиптяни (араби-семіти, котрі проживають в Єгипті лише 1350 років із 9 тис. літописно-археологічних років єгипетської історії), говорять, що Стародавній Єгипет, мешканцями якого свого часу були зовсім інші народи і етноси, є частиною історії сучасного Єгипту, хіба вони не праві?..

• Про скіфів і теукрів

Наостанку розставимо всі крапки над „ї”, навівши інформацію грецького історика Геродота, котрий не знав в Греції „жодного видатного філософа, який не був би скіфом” [7; 8].
Сучасні історики (С.Березанська та ін.) вважають, що саки (представники так званої ямної археологічної культури) домінували в Україні у ІІІ-ІІ тис. до н.е. (у Криму і досі існує їхнє прадавнє місто) [2].
Римлянин Помпей Трог вважав скіфів (саки – теж скіфи) старшими за єгиптян (ІІІ тис. до н.е.) [27]. Загалом римляни (І тис. до н.е.) вважали троянців своїми предками і називали їх теукрами [26].
Троя-1, як відомо, була заснована троянським царем Теукром у 3100 р. до н.е. Увага, в цей же час – 3100 р. до н.е. - фараон Менес об’єднав Верхній і Нижній Єгипет!
І остання крапка Геродота: він писав, що скіфи поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів і скіфів-георгіїв (борисфенітів).
Хто ж такі ці скіфи-георгії, що проживали, за свідченням грецького історика, орієнтовно на території Київської, Черкаської та Кіровоградської областей України? У своїй книзі „Терпсихора” Геродот називає їх нащадками древніх і славних теукрів (тобто, скіфи-георгії були найстаршими серед скіфів) [7]!
Отже, виходить, що теукри і є ті самі скіфи (борисфеніти або кияніди), які, за твердженням римського історика Помпея Трога, є старшими за єгиптян!
Таким чином українці з повним правом можуть вести свій родовід із стародавнього племені теукрів, яке принесло свою цивілізаційну спадщину і в Трою, і в Шумер, і в Єгипет, і в Грецію. І відбулося це щонайменше 5 тисяч років тому!

ЛІТЕРАТУРА:
1. Бартольд В. Образование империи Чингисхана // Соч.: в 5 т. – М., 1968.
2. Березанська С.С. та ін. Давняя історія України.- К., 1997.
3. Білоусько О. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К., 2002.
4. Бибиков С.Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта.- Очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека.- К., 1981.
5. Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т.- М., 1998.
6. Від Трипільської культури до сучасності /за ред. В.Коцура. – К., 2004.
7. Геродот. Історії: в дев’яти книгах. – К., 1993.
8. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. – К., 1992.
9. Губерначук С. Як гул століть, як шум віків – рідна мова. - К., 2002.
10. Губко О. Психологія українського народу. - К., 2003.
11. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк, 1978.
12. Даниленко В.Н. Неолит Украины.- К., 1969.
13. Даниленко В.Н. Енеолит Украины. – К., 1974.
14. Демин В. Звездная судьба народов России. – М., 2002.
15. Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев. – М., 1986.
16. Кифишин А.Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тыс. до н.э. Т. 1. - К., 2001.
17. Классен Е.И. Новые материалы для древнейшей истории славян… - М., 1854; СПб., 1995.
18. Клочко В.І. Народи моря і Північне Причорномор’я // Археологія. - 1990. - №1.
19. Коваль А.П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. – К., 2001.
20. Кондратов А.М., Шеворошкин В.В. Когда молчат письмена. – М., 1970, с. 170.
21. Конелес В.Ю. Сошедшие с небес и сотворившие людей. – М., 2001.
22. Коростовец И.Я. От Чингис-хана до Советской республики. – Улан-Батор, 2004.
23. Крамер С.Н. История начинается в Шумере. – М., 1965.
24. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу.- К., 2006.
25. Кузич-Березовський І. Оріяна. Кимерія-Праукраїна. У 2-х т. – Детройт, 1979.
26. Литвинов В.Д., Скорина А.П. Латинська мова. – К., 1990.
27. Людина і довкілля. Антологія. Кн.1 (Упоряд. В.С.Крисаченко). – К., 1995.
28. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскріт. - К., 2001.
29. Неру Дж. Взгляд на всемирную историю. В 3-х томах. – М., 1975, Т.1.
30. Неручев С.Г. Уран и жизнь в истории Земли. – Ленинград, 1982.
31. Славин Л.М. Древний город Ольвия. – К., 1951.
32. Стурлуссон Снорри. Круг земной.- М., 1980.
33. Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.
34. Хоанг М. Чингис-хан. – Ростов н/Д., 1997.
35. Церен Э. Библейские холмы. – М., 1966.
36. Шовкопляс И.С. Мезинская стоянка: К истории Среднеднепровского бассейна в позднепалеотическую эпоху.- К., 1965.- 337с.
37. Энциклопедический словарь (Ф.Брокгауз, И.Эфрон). – СПб., 1893.
38. Юань – Чао би-ши (секретная история монголов). Т.А. – М., 1962.
39. Янович В. Наследие тисячелетий. – К., 2006.
40. Rose H.J. A Handlook of Greek Mythology. – London, 1950, p. 119.
41. Mac Coulloch J.A. The Religion of the Ancient Celts. – Edinburgh, 1911, p. 63.
42. Emeneau M. The Todas and Sumeria // American Antropologist.- 1953. – v. 55. – p. 453.
43. Kramer S.N. History Begins at Sumer. – N.Y., 1959, p. 157.
44. Mellaart J. Catal Huyuk. – L., 1967, p. 51.
45. Gurney O.R. The Hittites. – Baltimor, 1952, p. 155.


ВАЛЕРІЙ БЕБИК

А це - ще одна стаття, котра має бути серйозним приводом для роздумів і наукових дискусій. Хіба я не правий? :)

ПІВНІЧНО–ЄВРОПЕЙСЬКА ДІАСПОРА
УКРАЇНСЬКОЇ СКІФІЇ
// Проблеми та реалії інформаційного суспільства в умовах глобалізації. Збірник наукових праць. –
Кіровоград, 2008, с. 22-31.

ВАЛЕРІЙ БЕБИК,
доктор політичних наук,
кандидат психологічних наук,
проректор з інформаційно-аналітичної роботи
Університету „Україна”

Для того, щоб розібратися з реаліями інформаційного суспільства в умовах глобалізації потрібно більш уважно подивитися до тисячолітньої української історії, яка, безумовно, має глобальний характер [1]. І цей тисячолітній соціально-генетичний і соціально-психологічний (ментальний) код українців, який формувався ще за часів Мізинської [7; 25] архаїчної цивілізації (ХХ-ХІІ тис. до н.е.) згодом набув свого феноменального розвитку в Трипільській та Орійсько/Арійській цивілізаціях, що визначально вплинули на формування та еволюцію людства взагалі [2].

• Трипільська та орійсько-арійська цивілізації України
(VI – II тис. до н.е.)

Як свідчать археологічні, історичні та культурологічні дослідження, Трипільська цивілізація України (VІ-ІII тис. до н.е.) була найстарішою і найрозвиненішою в тогочасній Ойкумені.
Інші найдавніші і найвідоміші цивілізації світу були значно молодшими: Шумерська (ІІІ тис. до н.е.), Егейська (ІІІ тис. до н.е.), Єгипетська (ІІІ тис. до н.е.), Еламська (ІІ тис. до н.е.), Індська (ІІ тис. до н.е.), Давньокитайська (ІІ тис. до н.е.), Іранська (ІІ тис. до н.е.), Арабська (ІІ тис. до н.е.), Етруська (ІІ тис. до н.е.), Еллінська (ІІ тис. до н.е.), Римська (І тис. до н.е.), Майянська (І тис. до н.е.) [1; 2; 3; 4].
З ІІ тис. до н.е. Трипільська цивілізація, як свідчать історики (С.Березанська та ін., 1997р.), розвивається у вигляді орійсько-арійської цивілізації. А етно-релігійна спільнота, котра склалася на території України з кінця IV – початку III тис. до н.е., у вигляді славнозвісних і загадкових аріїв.
Представників так званої ямної культури, що домінували в Україні протягом другої половини ІІІ тис. – початку ІІ тис. до н.е., вчені ідентифікують як саків [5]. Своєю чергою, саки (в Криму і досі збереглося однойменне місто), як відомо, були скіфами [10].
Зміна в ці ж часи первинного (матріархального) гендерного вектора у владній піраміді, коли чоловіки у тамтешньому суспільстві перейняли на себе як духовну (брахмани), так і світську владу (кшатрії), не могла не позначитися на стані праукраїнського суспільства.
У суспільстві, на нашу думку, в ті прадавні часи відбувся ідеологічно-релігійний розкол, котрий став (окрім перенаселення, засухи та ін.) ще однією із вагомих причин безпрецедентної експансії наших предків в усі боки світу.
Арії - „патріархали” пішли – переважно на схід і взяли під контроль туземне населення Афганістану (тоді – Арія), Ірану (Аріан), Середньої Азії (міста- Самарканд, Бухара, річки - Сирдар’я, Амудар’я), Індії (Ар’яварта), Тібету (очолюваного арійським родом Арулат, що дав згодом Чингізхана), Бірми (столиця – Киянг), Камбоджі (керована арійським родом Камбоджеша), Індонезії (міста Самаринда, Семаранг), Філіппін (острів Самар), Папуа - Нової Гвінеї (місто Самарай).
Своєю чергою орії - „матріархали” пішли переважно на південь та захід і поступово завоювали Єгипет (династії гіксосів – „великих („гіг”) саків”), Палестину (Самарра), Елладу (яка стала Дорідою), Малу Азію (яка стала Карією), Іран (Еран – країна аріїв), Середземномор’я, Західну та Центральну Європу тощо [1; 3; 4; 25; 26].
Згодом їхні нащадки (індо-арії, кіммерійці, елліни, варяги) повертатимуться в Україну, але це є темою окремої розмови...
Нині ж нас найбільше цікавить, чому ж дійшло до наших часів так мало документальних джерел інформації (книг, кам’яних надписів, глиняних табличок) про прадавню українську історію?.. -
Нічого дивного. Ми змушені спиратися, перш за все, на результати археологічних (розкопки), лінгвістичних (мовні конструкції), етнорелігійних (священні тексти) та міфологічних (міфи, народні перекази, казки) досліджень через те, що:
1. В ті часи у суспільній практиці переважала усна комунікація і
відповідне збереження інформації, на якій спеціалізувалася спеціалізована каста жерців - укрів (магів, волхвів і т.ін.) [29], фізично знищених князями – русами, які здійснили військово-політичний переворот і запровадили на території України християнство.
2. Писемні джерела дохристиянської доби практично не збереглися через
їх знищення адептами цієї „правлячої” на той час конфесії, представники якої очолювали світську і, поставлену нею під контроль, духовну владу.
Православні матеріальні символи прадавніх релігій, насамперед Даждь Бога, - ідоли, капища і писемні пам’ятки брутально знищувалися: дерев’яні та берестяні – палилися, кам’яні – розбивалися, кісткові – трощилися. А духовні православні символи (хрест, обряди, змістовні поняття) майстерно впліталися в канву „державної”, правлячої християнської церкви.
Зрозуміло, що за таких умов князівською (царською) владою і християнською церквою (яка для духовної, сакральної легітимізації взяла собі популярний у тогочасних українців епітет православної) була здійснена тотальна „реконструкція” писемних джерел інформації.
Так що спочатку в українців вкрали назву православної релігії, а потім вже й назву держави – Русі (відповідно – християни і московіти).
Ось чому ми й отримали майже трьохтисячолітню перерву в нашій „писаній” історії. Остання, як нас переконували, нібито, починається лише з ранньофеодальної і работоргової Київської держави. А все, що до того було, то це так, „ніяка не історія”...
Проте, життя в Україні щонайменше останні 20 тисяч років не переривалося, її населення нікуди не зникало, хоча і змішувалося з прийдешніми етносами і переймало культурні надбання своїх сусідів, а почасти й саме вирушало за обрій, повертаючись час від часу на свою із своїх арійсько-орійських діаспор на свою українську прабатьківщину [1; 2; 3; 15; 24; 27].
Отже, якщо населення сучасної України жило тут споконвіку і цей процес ніколи не переривався, вельми логічним і переконливим є висновок, що сучасні українці є прямими нащадками тих народів і культур, що проживали на території України щонайменше з часів Мізинської архаїчної цивілізації.
В цьому зв’язку нам варто більш уважно подивитися на праукраїнське походження не тільки шумерської, єгипетської та грецької „доісторичної” політичної еліти [1; 4], але й політичної еліти країн Західної Європи початку І тисячоліття нашої ери, де наші предки теж зуміли „відмітитися” в якості верховних жреців і королів.

• Північно-Західна Європа до римлян і норманів

Колишній прем’єр-міністр (і за сумісництвом – історик) У.Черчиль, спираючись на римські хроніки, стверджував, що до приходу римських легіонів Ю.Цезаря на Британські острови (І ст. н.е.) там хазяйнували кельти (колти) [23]. Останні, як відомо, в древності проживали на величезній території від Волги – аж до Балкан і Атлантики (що звалася, ймовірно, Келтика) і вклонялися Богу Сонця, що називався Коло.
До речі, серед петрогліфів, знайдених в Україні, на Кольському півострові в Росії, у Древньому Єгипті та Китаї ((іньське письмо), а також на півночі Європи є гомоморфно тотожні зображення Кола-Сонця. Саме так, між іншим, іменувалась козацька рада у запорожців, хороводний танець на Балканах тощо...
Такі собі „дивні і неймовірні” співпадіння дали можливість російському досліднику В.Дьоміну дійти висновку, що „археологічні і археографічні пам’ятки однозначно підтверджують генетичну спорідненість доіндоєвропейської, протокитайської і древньоєгипетської культур” [13].
Українські історики В.Верстюк, О.Дзюба та В.Репринцев на чисельному фактологічному матеріалі стверджують, що індоєвропейська спільнота сформувалася на території сучасної України у Х – VII тис. до н.е. [9].
А російський сходознавець Л.Васильєв переконливо доводить, що арії вийшли з берегів Дніпра (ІІ тис. до н.е.) [8]. Судячи з археологічних артефактів вони дійшли не тільки до Ірану, Індії, М’янми та Індонезії, але й до Британських островів.
Зокрема, археологи підтвердять, що британські пікти (довгі кургани, що згодом з’являться і у варягів) дуже нагадують ще більш древні арійські поховання, знайдені, наприклад, в районі Красного Хутора, що поблизу Києва [6]!
Як свідчать скандинавські вчені, на території Норвегії люди з’явилися приблизно у Х - VIII тис. до н.е. (після закінчення останнього льодовикового періоду), а біля IV тис. до н.е. вони вже займалися збиральництвом і рибальством [12; 16; 20; 22].
Звідки вони могли прийти? – Напевно, звідти, де льодовик не переривав лінії життя. Практично єдине місце в Європі (окрім півдня), де це було можливим – Україна [6].
Лише наприкінці кам’яного віку (15 ст. до н.е.) рільництво стало основним заняттям мешканців Південної Норвегії – норманів (оріїв?), у той час як у Північній Норвегії домінували саами – рибалки і мисливці [12].
До речі, не виключено, що назва Балтійського моря має праукраїнське (арійське/орійське) походження. І справа не лише в тім, що в Одеській області є місто Балта, де здавна проживало праукраїнське плем’я балтів. Плем’я балтів, до речі, і нині проживає ще й на півночі Індії (куди дійшли українські арії)...
Славетна Полтава знаходиться на річці Лтава. Дуже символічно, що ці географічні назви мають одне і теж етимологічне коріння – „болото”, „багно”, „глина”.
А Полтавщина – це вже серце землеробської Оратти (із столицею містом Гелон?), а згодом – Скіфії (7-3 ст. до н.е., остання столиця – Неаполь Скіфський, що знаходиться в районі Сімферополя). Судячи з цього, окрім Кам’яної Могили (Шу-Нун) та Києва Україна свого часу мала ще й полтавську та кримську столиці...
На відміну від Чорного моря, яке перетворилося з озера в море в наслідок різкого підйому води (VІ тис. до н.е.), на Балтиці процес перетворення болотистих озерних берегів на море відбувався плавно, без „великих потопів” [6; 16].
Норвезькі дослідники не можуть точно сказати, звідки ж взялися назви „нормани” і „норвежці”? - За їхнім свідченням, „...починаючи приблизно з 200 р. н.е. існувала одна північноєвропейська мова (санскрит аріїв/оріїв?), з якої в подальшому розвинулись нинішні національні мови країн Північної Європи” [12; 22].
Але, якщо взяти до уваги, що в цих самоназвах народів присутні орійські корні (що підтверджується наявністю на землях північної та західної Європи скіфських курганів), версія про переселення землеробів-оріїв на Північ Європи після звільнення тамтешньої землі від вічної мерзлоти виглядає дуже правдоподібною.
І це дає нам підстави для висновків, що праукраїнське культура, яка була базовою для до індоєвропейської культури, є давнішою за всі інші культури, котрі стартували у світовому цивілізаційному марафоні лише з 3-го тис. до н.е. (Шумер, Егеїда, Єгипет, Китай тощо)...

• Скіфські королі Північної Європи

На перший погляд - фантастика, але історичні джерела вперто свідчать про арійсько-скіфське правління в королівствах на території Англії, Данії, Швеції та Норвегії!
Принаймні 900 років поспіль королівська династія Інглінгів (Ynglings) з української Ольвії (Миколаївська область сучасної України, басейн річок Інгул та Інгулець), правила, починаючи з І ст. н.е., практично всією Північною Європою [15]!
До речі, за свідченням З.Рагозіної (1903р.), Ольвія і Візантія у ті часи мали один державно-політичний статус. Та й Геродот вважав, що Ольвія була – не містом, а країною, в якій одних тільки річок скільки протікає: Істер (Дунай), Тіра (Дністер), Гіпаніс (Буг), Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон) [17].
Вказана вище королівська династія Інглінгів була започаткована Одином - верховним жрецем - друїдом, який також мав і світську владу. Його нащадкам, зокрема, підкорялися удільні королі з роду Інглінгів і аборигенні королі Північної Європи (Ідгілси, Онели, Охтере) [28; 29; 30; 31; 32].
Російська дослідниця Г.Кисельова, переконливо стверджує, що, переселяючись на північ через Причорномор’я і по Дніпру в напрямку Балтії і Скандинавії, наші предки засновували держави і князівства: Сігтуна, Упсала і зрештою – Стокгольм [15].
До речі, автор шведськомовної „Історії шведської держави” О.Далін (перекладеної і видрукуваної спеціально для російського імператора у 1805-1807рр.) свідчив, що представники династії Інглінгів залишалися королями і князями і на своїй „малій” батьківщині [11] (Україні – В.Б.). То ж чи не звідси й „дивовижне співпадіння” кольорів національних прапорів України і Швеції?!.
В англомовній „Історії Скандинавії, написаної Кембриджем: „Від доісторичної епохи до 1520р.” (видана Х.Кнутом в 2003р. в Кембріджському університеті), згадується королівський род Скі(л)фінгів (Скіфів?), що входив до королівської династії Інглінгів.
Знову-таки, це можна було б кваліфікувати як „дивовижне співпадіння”, якби не „вперті” історичні факти:
а). Ольвія була – скіфсько-елінською державою [17];
б). у середині І тис. до н.е. вважалося, що Скіфія сягає „від Ірану до Кельтики” [10];
в). найдавніша англосаксонська поема „Беовульф” згадує Скі(л)фінгів як таких, що прийшли в Скандинавію „під час варварського нашестя” [31].
г). етимологія слова „інгул”, як вважають філологи, має скіфську природу: „ін” – печера, „гуль” – річка. Появу назви пояснюють тим, що скіфи-кочовики зимували в долинах і плавнях цих річок, копаючи печери і в такий спосіб утворили перші поселення в цих краях. А там і досі знаходяться населені пункти Інгул, Інгулецьке, Інгуло-Кам’янка, тощо...
Як же сприйняли північно-європейcькі аборигени прихід войовничих скіфів - „варварів”? Ісландський історик С.Стурлусон (1179-1241рр.) у своїй праці „Сага про Інглінгів” свідчить:
„Країна в Азії на схід від Танаксвіля [Дона] називається Країною Асів…, а столиця країни звалась Асгард. Правителем там був той, хто звався Одіном.
Там було велике капище [Кам’яна Могила?]. За стародавнім звичаєм у нього було дванадцять верховних жерців [чи не звідси 12 апостолів у християнстві?]. Вони повинні були творити жертвопринесення і судити люд.
Одін міг зробити так, щоби під час бою його недруги ставали сліпими або глухими чи переповнялися жахом, а їхня зброя ранила не більші трісочки, і його воїни кидалися в битву без кольчуги, ярилися як скажені пси чи вовки, - кусали щити і були сильними як ведмеді чи бики. Вони вбивали людей, і ні вогонь, ні залізо не шкодило їм. Такі воїни звалися берсерками” [18; 21].
Ось чому, на думку ісландського історика, Інглінги змогли підкорити місцеве населення: могли навчити здобуткам своєї цивілізації, довести своє лідерство жрецькими „психотехнологіями” і хоробрістю у битвах.
Після смерті у 150р. Одіна верховним жрецем і королем став його син – Інгве, а потомки відповідно стали іменуватися Інглінгами.
„Інгве” – означало землевласник, землероб, той що підкорює землі, робить необроблене поле плодоносним (орій?). Жителі, що займалися землеробством називалися інгевонами, до речі, як і англи.
Отже, тут ми і доходимо до логічного і обґрунтованого історичними джерелами висновку щодо появи назви країни, яка у ХІХ ст. стане глобальною імперією - Англією (England – країна Інглінгів).
Повертаючись до скіфської правлячої еліти Північної Європи (а З.Рагозіна вважала, що українці є нащадками скіфів [17]), то вона у ІХ ст. н.е. після військової поразки в районі Шлезвіга від аборигенних правлячих еліт повернулася на батьківщину у вигляді варягів [15]. – А куди ж їм було діватися, як не йти на свою прабатьківщину?.. –
Ось так, як свідчать історичні факти, і виглядає повернення нащадків аріїв (варягів) додому, яке покладає край тисячолітньому християнському міфу про їхнє „покликання на Русь”.
Ніхто Рюриковичів в Київську державу не звав. Вони (змушено) прийшли на прабатьківщину самі (на чолі з так званим воєводою - королем Свенельдом), оскільки мали повне династійне право – розділити королівську владу з великим князем Ігорем та княгинею Ольгою.
І хоча їхні київські родичі були від цього явно не в захваті (хто ж хоче ділитися землями і майном – за що й постраждав від древлян жадібний князь Ігор), але все-таки їм довелося потіснилися. Як наслідок, військова потуга обох королівських кланів зросла, що й стало підґрунтям формування потужної Київської держави, що невдовзі стане найбільшою в тогочасній Європі...

ЛІТЕРАТУРА:
1. Бебик В. Тисячолітня Україна: Енеїда – Шумер – Троя // Віче. – 2008. – 2008. – с. 69-70.
2. Бебик В. Тисячолітня Україна: безперервність цивілізаційного розвитку // Сучасні педагогічні технології і освітні системи ХХІ століття: Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції. – Кіровоград: , 2007, с. 237-243.
3. Бебик В.М. Українська ідея як чинник формування національної свідомості: культурно-цивілізаційниі аспекти // Віче. - 2007. - №14 (спецвипуск). - с.3-6.
4. Бебик В.М. Глобальна українська ідея // Політика і час. - 2007.- №6.-
с.41-44.
5. Березанська С.С. та ін. Давняя історія України. - К., 1997.
6. Білоусько О. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К., 2002.
7. Бибиков С.Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта.- Очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека. - К., 1981.
8. Васильев Л. История Востока (в 2-х т.). – М., 1998.
9. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.
10. Гюиз Ф. Древняя Персия /пер. з фр.- М., 2007.
11. Далин О. История Шведского государства (переклад із шведської).–СПб.– 1805-1807.
12. Даниельсен Р., Дюрвик С., Гренли Т., Хелле К., Ховланн Э. История Норвегии: От викингов до наших дней. – М., 2003.
13. Демин В. Звездная судьба народов России. – М., 1986.
14. История Дании с древнейших времен до начала ХХ века. – М., 1996.
15. Киселева Г.Н. Киевский воевода Свенельд // Вопросы истории. – 2006. - №8.
16. Матузова Е.А. Древнескандинавские географические сочинения. – М., 1986.
17. Рагозина З.Л. История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы. - СПб., 1903.
18. Сага об Инглингах // Круг земной. – М., 1995.
19. Страбон. География // Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе. Т.1. Вып.1.- СПб., 1893, с.93-126.
20. Стриннгольм А. Походы викингов, государственное устройство, нравы и обычаи древних скандинавов. – М., 1989.
21. Стурлуссон Снорри. Круг земной. - М., 1980.
22. Хлевов А. Предвестники викингов. Северная Европа в І-ІІ вв. – СПб. - 2002.
23. Черчилль У. Рождение Британии. – Смоленск, 2005.
24. Шилов Ю.А. Истоки славянской цивилизации. – К., 2004.
25. Шовкопляс И.С. Мезинская стоянка: К истории Среднеднепровского бассейна в позднепалеолитическую эпоху. - К., 1965.
26. Энциклопедический словарь (Ф.Брокгауз, И.Эфрон). – СПб., 1893.
27. Янович В. Наследие тысячелетий. – К., 2006.
28. ?berg, Alf; translated by Gordon Elliot 1987. A Concise History of Sweden (Stockholm: LT in cooperation with the Swedish museums association and Yggdrasil), p. 13-14.
29. Liljegren, Bengt 2004. Rulers of Sweden (Lund : Historiska media), p. 7-19.
30. Nordstrom, Byron J. 2002. The History of Sweden (Westport, Conn.: Greenwood Press), p. 13-23.
31. Helle, Knut, ed. 2003 The Cambridge history of Scandinavia: Prehistory to 1520, Vol. 1 (Cambridge: Cambridge Univ. Press), p. 116-117, 134-139, 194-195, 222-227.
32. Demitz, Jacob Truedson 1996. Throne of a thousand years: chronicles as told by Erik, son of Riste, commemorating Sweden's monarchy from 995-96 to 1995-1996 (Ludvika; Los Angeles: Ristesson), p.332.


Светлана Демидова

Благодарю! Обязательно поработаю с литературой, не обещаю, что скоро,но обязательно подискутируем.


ВАЛЕРІЙ БЕБИК

Успіхів і приємного читання! Далі буде ... книга, над якою я нині працюю :)


Николай Никитин

http://valhalla.ulver.com/f66/t8285.html
Это во второй статье номер 22. Выбрал случайно, сначало "номер", потом в поиск - и вторая ссылка с моим же вопросом: можно ли верить авторам?
Я об этом и писал.


ВАЛЕРІЙ БЕБИК

Світланко, з Новим Роком!
Щось не бачу ваших коментарів? :) Невже здалися, так і одразу? :) - Це був, як ви розумієте, жарт. Потрібгі ще докази? - Можу вислати.


Светлана Демидова

Спасибо за поздравление,Валерий! Вас со всеми праздниками разом! Увы, навалилось столько работы, что нет времени на дискуссии- хотя признаюсь, за всем происходящим в Украине слежу очень внимательно- друзья, партнеры, СМИ: и украинские и российские.А по поводу материалов, буду благодарна,если вышлите- будет над чем голову поломать, да друзей- археологов-историков помучить... Хотите в блог, хотите на s3rious@planet-a.ru . Спасибо еще раз за Ваше внимание.


Вышгород

Зашёл сюда по ссылке, с русского ресурса, где ругают всё украинское. Да как-то, знаете, однобоко, оголтело, местами грязно. Явная заказуха. Почему не ругают поляков, словаков, венгров? Нет ругани и в адрес Руанды, Буркина-Фасо или ...Лотарингии.
На счёт истории (реальной) - я не могу согласиться со швондеровской доктриной, буд-то Русь впервые упоминается в IX веке. А до этого что? Хочется спросить историков в ермолках: "И что по-вашему? до IX века русичей небыло вовсе?" Разумеется, игра словами с корнем "укр..." сомнительна. А вот что касается народа, его языка и культуры, то не стоит сливать всё в один неистовый PR-вой: и недалёкого марионеточного президента, и исторические национальные движения, и прочую бандеровщину.

Автора "украинского происхождения Гаутамы" (кстати не царя, а лишь сына одного южно-индийского князя) можно поблагодарить за проделанный объём работы по тенденциозно-направленному исследованию предмета, пожелать сил и здоровья для выполнения творческих планов и ...поаккуратнее с непроверенными фактами, дабы с "науки" не скатиться к "метафизике".

Особенно экспрессивным оппонентам вопроса тоже того... смотреть с позиции, что 3-его каганата, увы! не будет, нефть-газ скоро закончится и платёжной единицей на просторах масковской метрополии станет юань. Тоже мне: нашли "врага"!

Кстати, "оппозиция", если чела при рождении назвали Валэрий или Мыкола, то это имя личное. Вы же не будете называть Джона Иваном? Надо так и писать: "Олэксандр", "Олэна", "Мыкыта".., а не "Никита". Это о том, что "украинцы" не народ, а масковский диалект. Настолько же справедливо, как и то, что всё началось от рюриков, всегда была только бяла-, чермна- и велико-русь, и пр. бред недоученных швондеров.

P.S.: вот ещё - Аркаим раскопали в ... Челябинской области.


Николай Никитин

"Оголтелость" присуща обывателям.
Особенно той их части, которая сильно под учёных "косит".
А здравый смысл останется.


Отправить комментарий

Содержание этого поля является приватным и не предназначено к показу.
  • Адреса страниц и электронной почты автоматически преобразуются в ссылки.
  • Допускаются только следующие теги HTML: <a> <em> <strong> <cite> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd><img>
Image CAPTCHA